10 кращих віршів Ліни Костенко

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська округа, Українська СРР) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).
У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

Зміст

Про силу слова

Життя пройде немов вода

Крила

Про нетлінну красу

Життя іде і все без коректур

Про людей

Буває часом сліпну від краси

Про кохання

Шукайте цензора в собі

Я егоїстка

Вона мріяла літати, працювала педагогом, і тільки розкривши свій талант стала “невловимою королевою української поезії” і слова її стали літати у світі як “високовольтні лінії духу”…

Про силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Життя пройде немов вода

Життя пройде, немов вода,
і відцвіте, немов вишнева гілка…
в житті одна помилка – не біда,
біда, коли усе життя – помилка.

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Про нетлінну красу

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Життя іде і все без коректур

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Про людей

Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, –
XX вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

Буває часом сліпну від краси

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Про кохання

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.

Шукайте цензора в собі

Шукайте цензора в собі,
Він там живе дрімучий без гоління,
Сидить він там, як чортик у трубі
І тихо вилучає, і тихо вилучає,
І тихо вилучає вам сумління.

З середини, потрохи, не за раз,
Все познімає – де, яка іконка,
І непомітно вийме вас із вас.
Залишиться одна, залишиться одна,
Залишиться одна лиш оболонка.

Шукайте цензора в собі,
Шукайте цензора в собі,
Шукайте цензора в собі!

Я егоїстка

Я егоїстка? Мабуть, ви праві.
І я, бувало, думала про себе.
Тримає час гріхи мої нові,
Коли старі ще відмолити треба.
Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.
Життя навчило маски одягати.
Щоб викупити спокій на п’ятак
Доводилося інколи брехати.
Я надто горда? Вперта, як віслюк?
Якщо і, так, не вам мене судити.
Я від повчань втомилась і наук,
А ідеально не навчилась жити.
Бездушна я? Жорстока і черства?
Ну що іще там? Це усі провини?
Я визнаю, були й мої слова
Бездушними, жорстокими, черствими.
Були й дороги інколи криві.
Бувало, й зло лишалося за мною.
Я егоїстка? Мабуть, ви праві…
Та я й не прикидалася святою.
Як бачиш, я — не подарунок долі.
Терпи таку, або втікай щодуху,
Поки ще ми не з’їли пуда солі
І світ не встиг замкнутися наглухо.
… Свавільна, гостра, не терплю розлуки.
Я, мабуть, від природи трохи з перцем.
Дивися сам, до кого тягнеш руки,
Щоб потім не хапатися за серце.
У нас з тобою дуже різні мови.
Чи можна їх в єдину об’єднати?
Повір мені, повір мені на слово:
Тобі не вдасться бурю покохати!